З урахуванням поточної військово-політичної та економічної ситуації майже очевидно, що в 2026-27 рр більшість промислових підприємств в Україні інвестуватимуть не в автоматизацію технологічних процесів, а у виживання.Тобто, на передній план виходять питання як – енергоавтономність, логістична стійкість, утримання персоналу та ключових категорій споживачів  — саме ці статті інвестицій будуть в пріоритетах управлінських рішень. В чомусь ситуація подібна до 2022.

Для ринку промислової автоматизації це виглядає як поганий сценарій – класичний попит на АСУ ТП, модернізацію виробничих ліній і масштабні проєкти може вкотре сповільнитись та перерозподілитись. Отже, до чого варто готуватись акторам ринку промислової автоматизації?

Попередні обміни та дискусії учасників спільноти АППАУ, що тривають з початку війни все більш чітко окреслюють стратегічні дилеми, які загострюються. Це ситуації, де немає “єдиного правильного” рішення, а спроба обрати одну з опцій автоматично створює нові ризики.

Саме ці дилеми найбільше відчувають компанії — навіть якщо не завжди формулюють їх вголос. Спробуємо їх формалізувати.

1. Зниження попиту на автоматизацію vs Зростання – на енергостійкість

З одного боку, автоматизація технологічних процесів традиційно була головним драйвером інвестицій у промисловості: продуктивність, якість, скорочення витрат, стабільність процесів.

З іншого боку, зростаючі блекаути та ризики енергопостачання можуть радикально змінювати логіку інвестицій. Для багатьох підприємств у 2026 році першочерговим стає не як оптимізувати процес, а як він взагалі працюватиме завтра.

У результаті бюджети перетікають з АСУ ТП в нампрямки енергорезильєнтності – резервні джерела живлення, мікрогріди, СЕС, дизель- та газогенерацію. У короткій перспективі це створює конфлікт цілей: щоб вистояти, підприємства змушені недофінансовувати модернізацію виробничої автоматизації, але щоб енергостійкість справді працювала, потрібна глибока автоматизація самих енергосистем, обліку, прогнозування та балансування.

Дилема виробничих підприємств в тому, що ресурси обмежені: інвестуючи максимум в енергостійкість, підприємство рятує «сьогодні», але відсуває продуктивність і конкурентоспроможність «на завтра». Й враховуючи наше вже давно існуюче відставання в продуктивності по відношенню до країн ЄС – це продовження деградації. Водночас, інвестуючи у класичну автоматизацію без достатньої енергостійкості, воно ризикує залишитися з ефективними, але часто зупиненими процесами.

2. Зростання попиту на рішення vs Зниження спроможності інтеграторів 

Парадокс останніх років полягає в тому, що запит на готові та швидкі інженерні рішення зростає, тоді як спроможність ринку їх реалізувати — скорочується. 

Причини добре відомі:

• дефіцит інженерних кадрів через війну;
• обмеження на відрядження, в т. числі закордонні (експорт!!!) через відсутність бронювання;
• вигорання команд після кількох кризових років;
• зростання складності проєктів (OT + IT + Energy + Cyber).

У результаті інтегратори опиняються в пастці –  замовлень більше, ніж можна якісно виконати, й при цьому зростає ризик репутаційних втрат, зменшується готовність брати відповідальність за end-to-end рішення.

Дилема тут очевидна – ринок потребує більше системної інтеграції (готових рішень “тут і зараз”), але екосистема інтеграторів стає менш стійкою.

3. Локальні рішення vs Європейські правила

Українські підприємства дедалі більше потребують швидких, недорогоих й локально адаптованих рішень, які працюють в умовах нестабільної енергетики, обмежених бюджетів, фізичних ризиків і руйнувань.

Водночас інтеграція з ЄС висуває протилежні вимоги – довгостроковість та плановість, жорстке підпорядкування європейським нормам та стандартам (часто – включно з фінансовими вимогами), ESG-звітування (CSRD, DPP), в перспективі – сумісність з європейськими Data Spaces та платформами.

Це означає, що в короткій перспективі локальні «ad hoc» рішення часто виглядають ефективнішими. Однак в середньо- та довгостроковій — вони ризикують стати технічно ізольованими, втратити експортний потенціал та-або не вписатись у європейські ланцюги вартості.

Дилема звучить просто – швидко вирішити проблему сьогодні чи залишитись у грі завтра.

4. Індивідуальна конкуренція vs Колективна виживаність

Традиційна логіка ринку автоматизації — це конкуренція за клієнта, за проєкт, за ціну.

Однак, вже з початку великої війни ми бачимо все більше викликів, які виходять за межі компетенцій чи амбіцій однієї компанії. Вони радше мають характер галузевих та екосистемних проблем. Наприклад, – перекваліфікація кадрів, експорт та інтеграція в євро-ланцюги, грантове фінансування для малих підприємств, вихід на нові ринки (як оборонний) тощо. Попри це, багато гравців усе ще намагаються «витягнути» складні кейси самостійно, й вони конкурують там, де потрібна кооперація, приховують знання замість їх масштабування.

Дилема стає екзистенційною – або компанії залишаються індивідуально конкурентними,
або ринок втрачає спроможність відповідати на системні виклики.

5. Інновації та нові технології vs Операційна надійність і стандарти

З одного боку, ринок, ЄС‑інтеграція й конкуренція тиснуть на інтеграторів та виробників автоматизації впроваджувати нові технології: Industrial AI, data spaces, цифрові двійники, кіберзахищені платформи, роботу з європейськими стандартами та ESG‑вимогами. З іншого боку, кожна нова технологія збільшує складність рішень, ризики відмов, потребу в нових компетенціях і створює навантаження на екосистему підтримки — тоді як замовники (особливо у воєнних умовах) очікують максимально прогнозованої, «консервативно надійної» інфраструктури, яку легко обслуговувати локальними командами.

У результаті компанії опиняються між двома полюсами: або робити сміливі ставки на інновації (й брати при цьому на себе технологічні й репутаційні ризики), або залишатися в полі перевірених, але все менш конкурентних та менш сумісних з ЄС‑екосистемою рішень. Дилема тут у тому, як знайти баланс між швидкістю впровадження breakthrough‑рішень та керованістю ризиків, стандартами й здатністю екосистеми (кадри, сервіс, клієнти) їх «переварити».

Фактично, ці дилеми є українською, кризовою версією тих самих питань, які в ЄС сьогодні обговорюються в рамці Індустрії 5.0: їх дискусії про резильєнтність та стійкість, сталість та людиноцентричність – мають багато конотацій з нами. Водночас, український контекст значно жорсткіший –   умови виживання потребують швидких, ефективних рішень.

Чому ці дилеми не вирішуються поодинці

Жодна з описаних дилем не має «правильного» вибору на рівні окремої компанії. Кожна з них — це екосистемна напруга, яку можна швидше знімати через:

• колективні формати рішень: наприклад, – впровадження шкіл операторів ЧПК вже робить Київська школа економіки для низки спільнот. Однак, більше шансів мають EDIHs (Європейські цифрові інноваційні хаби) інтегровані з кластерами – як це роблять вже в Хмельницькому для підприємств легкої промисловості. Інший приклад, – зараз на рівні EDIH Kyiv Hitech створені 2 Робочі групи – “Енергоострів” та “Протезування” з відповідними експертами від кластерів УКА, а також ЗВО – НДІ. Це приклади того, як спільноти виробляють колективні пропозиції мобілізуючи спільні ресурси. 
• узгоджені рамки та правила колективної гри: АППАУ постійно пропонує своїм членам нові послуги та пропозиції для покращення ситуації. Краудфандинг з американською CSIA (з пропозиціями виходу на ринок США), численні бізнес-місії в Польщу, Чехію та Німеччину, підтримка в грантах, відкриття спільного офісу в Брно, співпраця з кластерами Українського кластерного альянсу тощо. Однак, чимало з цих пропозицій мали низьку ефективність, оскільки багато членів знаходились й знаходяться в позиції бенефіціарів послуг, а не активних спів-творців та спів-учасників створення колективної цінності у відповідних напрямках. Нам потрібна зміна цих “правил гри”, оскільки досвід 2022-25 років ясно показав – АППАУ не може бути “сервісною агенцію” (ні за статутом, ні за своїми ресурсами), тоді як кожен з наших членів не може вирішувати ці складні питання самостійно. 
• спільні проєкти, платформи й стандарти: одна з ключових змін, що пропонується сьогодні АППАУ – це активне залучення наших учасників до тих чи інших проєктів, що запропоновані асоціацією до 2030. Входження учасників АППАУ в спільні проєкти й буде свідченням їх готовності до колективної спів-дії, й це перший крок до вирішення системних дилем. 

Зрештою, нам потрібне переосмислення нових ролей асоціацій та кластерів як архітекторів системної взаємодії акторів, а не лише організаторів івентів чи надавачів окремих послуг. Й ці процеси вже активно йдуть в УКА. Фактично, в 2026–27 роках питання вже не в тому, чи потрібна кооперація, а в тому, хто буде її архітектором, а хто — пасивним спостерігачем.

Ці дилеми та їх вирішення є в фокусі  форсайт-сесій, що розпочинаються 10 лютого. Ключове їх завдання  — не стільки дати “готові відповіді”, як навчитись працювати з глибокими екосистемними та ринковими викликами, й шукати колективні рішення разом.